В нашій парафії є виняткове місце – Биківня. Ще перший Єпископ Ординарій Київсько-Житомирської дієцезії Ян Пурвінський доручив нам опіку над ним. Биківня – що ж такого особливого і надзвичайно дорогого для нас у цьому місці?
Переважно всі відомості про Биківню починаються зі слів: «селище на північно-східній околиці Києва обабіч Чернігівського шосе…». Або ж: «Биківня – це символ нелюдяності, несправедливості, смерті». Але для нас це ще більше – це місце, де знайшли свій останній спочинок десятки тисяч близьких нам невинно засуджених, розстріляних, негідно похованих. У більшості своїй це були люди, які не бажали прийняти сатаністичну систему, люди вільні, а справжня свобода завжди реалізується через правду, отже це були люди правди, яких ця система боялася і знищувала. Скільки ж там мученицької крові, що єднає з Христовою жертвою, що нас очищає і відроджує? Скільки з тих жертв сьогодні є нашими захисниками і заступниками в Небі?! « … де збільшився гріх, там перевершила благодать» (Рим 5, 20).
В архівах Київської міської Ради депутатів трудящих знаходиться рішення президії Київської міської Ради трудящих від 20 березня 1937 року, яким офіційно оформлено виділення земельної ділянки для спеціальних потреб народному комісаріату внутрішніх справ УРСР. Згаданою ділянкою була частина лісового масиву в районі 19-20 кварталів Дніпровського лісництва поблизу селища Биківня. А «спеціальними потребами» було місце для поховання замордованих жертв комуністичного режиму.
Як згадують свідки у 1937 році в биківнянському лісі поставили зелений паркан, високий біля двох з половиною – трьох метрів, а вночі туди приїжджали колони вантажівок накритих брезентом, від 3-х до 6-ти машин. Зі спогадів свідків: Попереду і вкінці колони їхали легкові автомобілі. Завертали з шосе до лісу, туди спеціально проклали дорогу вистелену фашинами. Всі знали, що в цих машинах возять трупи(спогади . місцевого жителя Макаренка Д, [w:] Z.J. Peszkowski, S.Z. Zdrojewski, Kijów.Bykownia, Łódź 1999.).
Лише самі наївні селяни вірили чуткам, що там дача Хрущова, або артилерійські склади.
Земля біля зеленого паркану була просякнута кров’ю, місцеві бачили бурі плями, які залишалися після вантажівок наповнених людськими тілами, але боялися про це говорити …
Лише ночами сон Биківні порушував гуркіт автомобільних моторів… Ваговози звертали в бік шосе Київ-Бровари, щоб згодом зникнути за зеленим парканом. Туди ж, немов сторожові пси, прошмигували «емки» (москвичі прим. автора) з погашеними фарами. За кілька хвилин брама зачинялася, і за парканом спалахувало світло. Якась невидима сторонньому оку моторошна, а тому ще страшніша робота починалась у нічній тиші. Під ранок машини вирушали у зворотній шлях, і знову завмирав биковнянський ліс … («Биківня», Радянська Україна, 19.04.1989р.).
Колони приїжджали щоночі, аж до вересня 1941року, коли в Київ прийшли німці.
Деякі автори на підставі спогадів свідків вважають, що масові поховання у Биківні розпочалися у 1936 році. Однак, як зазначає Андрій Іванович Амонс, (полковник юстиції у відставці, автор нарисів і статей про репресованих на Київщині військовослужбовців, співавтор книг про киян, розстріляних у 30-40 роках і похованих у Биківнянському лісі), що для з’ясування точного часу функціонування таємного кладовища у Биківні необхідно взяти до уваги той факт, що дозвіл на виділення земельної ділянки був отриманий лише 20 березня 1937 року. Необхідно було також підготувати під’їзні дороги, огородити парканом територію. Не можна також не згадати про те, що масові розстріли в основному почалися з літа 1937 року і саме до цього часу готувався Биківнянській об’єкт. Окрім цього, знайдені під час розкопок документи, газети та інші речі відносяться до 1937 – 1940 років. Не виключно, що випадки розстрілу засуджених могли відбуватися і раніше, але абсолютно точно в матеріалах справи вказується, що цих осіб до кінця 1936 року включно ховали на Лук’янівському кладовищі, куди, також у нічний час, приїжджали вантажівки з трупами розстріляних, яких скидали у братські могили.
У Биківнянській ліс привозили трупи тих, хто був розстріляний в катівнях українського НВКС: з Лук’янівської в’язниці, з внутрішньої в’язниці НКВС, що по вул. Короленка, з Київського управління НКВС, вул. Р.Люксембург. Але переважно, сюди звозили тих, хто був замордований на вул. Інститутській, в приміщенні колишнього інституту благородних дівиць, підвали якого перетворили на конвеєр смерті. (Нині тут знаходиться Міжнародний центр культури і мистецтв, сьогодні тут танцюють і співають …)
Тут виконувалися вироки та рішення про вищу міру покарання. Постріли, як правило, здійснювалися у голову, а руки, інколи й ноги засуджених зв’язувалися мотузкою. Звук пострілів у нічний час глушили гуркотом працюючих генераторів та двигунів машин.
Після розстрілу тіла складали у вантажівки, щільно прикривали брезентом та вивозили у район селища Биківня, де проводилося їх закопування.
З показів свідків. Л.Т. Гусак: «Я працював техніком-звʼязківцем в НКВС УРСРС, яке тоді займав приміщення Жовтневого палацу культури. З вікон бачив як у дворі стояли вантажні автомобілі, доверху забиті трупами. Зверху їх накривали брезентом, я думаю, щоб цього «вантажу» не було видно. А щоб крізь щілини не стікала кров, то брезентом застелювали і нижню частину кузовів». (Амонс А.І., Биківнянська Трагедія: Док. й матеріали/ Постійна коміс. з питань поновлення прав реабілітованих при Київ.міськраді. – К.: Укр. Центр духов. культури, 2006. – 560 с.: іл.). Інші колишні працівники київського НКВС згадують, що вантажівки завантажені тілам розстріляних і прикриті брезентом, маленький, схожий на карлика двірник прикладав тяжким колесом підводи, після чого сідав в один з автомобілів і колона виїжджала. Вони свідчать, що в своєму кабінеті комендант з особливо важливих справ щоночі виконував 130-150 смертних вироків: наступну жертву (виключно по одному) підіймали сюди з підвалу в ліфті, присутній тут прокурор переконувався, що це саме ця людина, після цього засудженого ставили лицем до стіни, нахиляли голову і комендант стріляв з револьвера в потилицю. На цьому самому ліфті вбитого спускали вниз, а наступного засудженого до розстрілу підіймали, а ще теплий труп кидали у вантажівку. Потім машини йшли на Дніпро, на Биківню …(«Архипелаг Быковня» [в:] «Комсомольское знамя», 09.10.1990 г.).
Тіла людей закопували разом із речами, документами, дрібними грошима, які були при них. Завжди в одязі і неодмінно засипались вапном (Амонс А.І., Биківнянська Трагедія: Док. й матеріали/ Постійна коміс. з питань поновлення прав реабілітованих при Київ.міськраді. – К.: Укр. Центр духов. культури, 2006. – 560 с.: іл.).
У перші ж дні окупації фашисти примусили жителів Биківні розкопати одну з ям за зеленим парканом, сфотографували виявлені в ній трупи і передали знімки до нацистської та окупаційної преси. Вперше про захоронення в Биківнянському лісі написав Петер А. Кольмус в статті «Вбивства ГПУ також і в Києві» («GPU-Morde auch in Kiew») в газеті Berliner Boersen-Zeitung з 29 вересня 1941 року. Про Биківню у цьому ж році написали «Українське слово» (газета, що виходила під час німецької окупації) та «Краківські вісті». До цього часу німці провели перші розкопки, в наслідок яких на глибині півтора метра були знайдені спотворені людські тіла. Подальші розкопки на досить великій території показали, що тут поспіхом ховали в’язнів київських тюрем, яких розстріляли після того як почалася війна. Німці навіть хотіли увічнити пам'ять жертв, але часу на встановлення пам’ятного знаку їм не вистачило (Юрий Шаповал «Зеркало недели» №19, 19 мая 2007).
Що стосується радянської влади, то, починаючи з 1944 року, в Биківні працювали три урядові комісії (у 1944, 1971 і 1987 роках) до складу яких входили партійні працівники, «професіонали» з держбезпеки, МВС та прокуратури, судмедексперти та представники громадських організацій. Всі три комісії приходили до однозначного висновку: в Биківнянському лісі покояться жертви саме фашистських окупантів, пам'ять про яких необхідно увіковічнити, що й було зроблено 6 травня 1988 року. Однак вже 7 місяців по тому після серії гучних статей, в яких говорилося про жертви сталінських репресій у Биківнянському лісі, київська міська прокуратура відкрила кримінальну справу по факту виявлення масових захоронень у Биківні. Слідство по справі доручили слідчому В. Ігнатьеву, який славився не лише своїм професіоналізмом, а й тим, що це людина, яка дозволяла собі залишатися при власній думці, більше того її висказувати і рішуче відстоювати. Вже після чотирьох місяців слідства слідчий довів, що у Биківнянському лісі поховані саме жертви сталінських репресій. У 1989 році було вирішено провести ексгумацію, яка розпочалася у квітні. Праці були ускладнені тим, що протягом більше, ніж 40 років могили у Биківні стали місцевим Клондайком, де мародери добували золото. Із окремих розкопок у 70-тих рр. вони добували по повній півлітровій банці золотих коронок, які обмінювали на пляшку горілки прямо на зупинці. Всі чотири гектари землі були перекопані мародерами та й тими, хто займався «перепохованнями» у 1971 і в 1987 роках. Слідство ставило перед собою завдання на території 4-х тисяч квадратних метрів знайти неторкані могили. Крім цього, було ще одне завдання, під час ексгумації знайти підтверджуючі або ж спростовуючі свідчення про отриманні у ході слідства дані, що частина польських офіцерів розстріляних органами НКВС після сталінсько-гітлерівського розподілу Польщі була знищена у Києві і їх останки покояться у Биківні(«Архипелаг Быковня» [в:] «Комсомольское знамя», 09.10.1990 г.). зміст
31 жовтня 1939 року, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, В.М. Молотов заявив про успішне заняття Східної Польщі (сьогоднішня територія Західної України) та захоплення в полон чвертьмільйонної польської армії. У зв’язку з цим, на території європейської частини СРСР нараховувалося 23 табори для полонених польських військовослужбовців. Окрім військових заарештовували також державних службовців, чиновників та осіб, які займали більш-менш видне становище в польській адміністрації.
З показів свідків: киянин Л.К. Матвейченко, який у 1940 році сидів у спецкорпусі Лук’янівської в’язниці в одній камері з польськими офіцерами. Їх було чоловік п’ятдесят, серед них був один полковник, здається, Михальський. А на другому поверсі спецкорпуса утримували жінок польських військовослужбовців. В липні 1940 року Л.К. Матвейченка перевели у внутрішню тюрму НКВС, що на вул. Короленка. Тут він цілий місяць провів в одній камері з людиною в генеральській формі – головним військовим прокурором Польщі Любодзецкім … («Архипелаг Быковня» [в:] «Комсомольское знамя», 09.10.1990 г.).
Для пошуків польських слідів у Биківні були й інші вагомі підставі. Учасники биківнянських перезаховань у 1971 році свідчили, що вже тоді в розкопках знаходили ґудзики з польським орлом та залишки конфедераток. Всі ці предмети вилучались і кудись відвозились («Архипелаг Быковня» [в:] «Комсомольское знамя», 09.10.1990 г.).
Під час слідства у 1989 році натрапили на нерушену «польську» яму. «Стилем» поховання вона нічим не відрізнялася від інших поховань: простріляні черепи, кості і т.д. Різниця була лише в предметах, які знаходили в захороненнях, вони були не вітчизняним і переважно відносилися до військового оснащення. Це численні ґудзики з польськими орлом, високі офіцерські чоботи, які, до речі, дуже добре збереглися, офіцерські френчі, залишки конфедераток, офіцерські пелерини, шкіряні застібки від танкістських безрукавок та багато інших речей. А також польські монети, гребінці, зубні щітки, мильниці, чашки з маркуванням польських довоєнних фірм, «ненаші» флакони з-під одеколону, тощо. Серед речей було також цивільне взуття з позначкою «Польща», переважно жіноче.
Слід зазначити, що під час кожної з проведених ексгумацій у 1944-му, 1971-му і 1987-му роках знаходили польські сліди, але про це не можна було говорити. Польські вчені, які у 2001, 2006, 2007 і 2011 роках проводили ексгумацію у Биківні свідчать, що вже достеменно відомо, що після ексгумації у 1971 році територію розкопок засипали кількома тисячами кубічних метрів піску, тим самим піднімаючи поверхню в середньому на 1,2 м., але в деяких місцях навіть на 2,5 м. На верх насипали торф’яний гумус, щоб місце поховання засадити лісом. Це є доказом того, що сліди ексгумації намагалися приховати. Більше того, деякі дослідники стверджують, щоб приховати сліди злочину вивозились всі ознаки ідентичності закатованих і навіть їхні рештки. Звісно жодної документації відносно проведених ексгумацій нема, окрім якихось залишок ксерокопій, наприклад, фотографій польських монет. Вражаючим є також той факт, що в Україні донедавна навіть не знали яких розмірів є територія дослідження. Документ, який говорить про виділення землі для «спеціальних потреб» НКВС вказує 4,5 га землі, а польськими військовими топографами було встановлено, що територія поховання займає 5,3 га. Як говорить професор Анджей Коля, що очолював групу польських фахівців, це свідчить про те, що НКВС взяв для своїх «спеціальних потреб» стільки території, скільки потребував (http://glos.uni.torun.pl/2001/12/kola.html). зміст
Як вже згадувалося у 2001, 2006, 2007 і у 2011 роках Інститут Національної Пам’яті в Польщі ініціював проведення досліджень у Биківні. Польська команда працювала у складі 12 осіб під керівництвом професора Анджея Колі, археолога з Університету Миколая Коперника в Торуні. Польські вчені розповідають, що праця в Биківні була непростою, тут немає упорядкованих масових гробів. Скелети не лежать в анатомічному порядку, окремо черепи, окремо кості на різних шарах ґрунту.
Знайдені людські черепи вказують на те, що більшість похованих загинула від пострілу у потилицю або основу черепа. У другому випадку на знайдених черепах дуже часто відсутній слід виходу кулі. На частині черепів видно також тріщині в області скроні. Як стверджують спеціалісти це наслідок удару тупим предметом, найвірогідніше прикладом карабіну. Як пояснює згаданий вже нами колишній військовий прокурор А.І. Амонс кати НКВС засудженим стріляли в голову, з пістолета малого калібру (5,5 мм), щоб не було великого вихідного отвору, бо тоді було набагато менше кровотечі. Але після пострілу з такої зброї людина не відразу помирала, тому поранених добивали прикладом в скроню.
Знайдені польськими дослідниками речі дозволяють з певністю сказати, що в Биківні покояться також тіла поляків, які фігурували в «Українському катинському списку». Головним підтвердженням цього є знахідки з 2007 року, а серед них: т.зв. медальйон смерті старшого сержанта Юзефа Нагліка, а також гребінець австрійської фірми Matador Garantie з видряпаними на ньому, найвірогідніше шпилькою, прізвищами чотирьох польських офіцерів. Серед них: підполковник Броніслав Шчирадловський, заступник командуючого обороною Львова, генерал Владислав Лангнер, а також Людвік Двожак, професор кримінального права з Університету Яна Казимира у Львові, найближчий учень професора Юліуша Макаревича, а водночас суддя Апеляційного Суду у Львові. Всі згадані особи знаходилися в «Українському катинському списку»(http://www.informacje.int...article_id=1094).
В «Українському катинському списку» фігурує 3,5 тис. осіб (Згідно неповних даних в «Українському катинському списку» знаходилося: 726 офіцерів польського війська (218 офіцерів постійної служби і 10 сержантів, 380 офіцерів запасу і народного ополчення, а також 118 офіцерів на пенсії), 746 поліціантів і 24 високих службовці Державної Поліції, 24 працівника Пенітенціарної Служби і 4 начальника в’язниць. Фігурує на ній 7 генералів: Ромуальд Домбровскі, Казімєж Дзєржановскі, Владислав Єнджеєвскі, Шимон Куж, Мєчислав Лінде, Францішек Паулік і Рудольф Пріх, а також 26 полковників i 46 підполковників польського війська. Серед цивільних осіб, що знаходилися в списку були м.ін.: 74 землевласника, 46 вчителів, 70 інженерів, 15 лікарів, 174 юриста (серед них 2 судді Найвищого Суду) 19 старост і віцестарост, 10 президентів і віце-президентів міст, 11 міських голів, 6 сенаторів, 6 депутатів і 91 чиновник. Серед закатованих були м.ін. волинський віцевоєвода Ігнатій Стшемінські, а також підполковник Тадеуш Корніловіч, зять відомого письменника Генріка Сєнкєвіча, сенатори: Мацєй Бундзиляк, Аполлінарій Гарліцкі, Хелена Левчановська і Микола Маслов, депутати: Дезидерій Смочкевич, Едвард Екерт, Зигмунт Пьотровскі і Петро Федишин, депутат і президент Тернополя Станіслав Відацкі, титулярний професор права Університету Яна Казімєжа у Львові Людвік Двожак і доцент права цього ж вишу Зенон Вальовскі). [http://pl.wikipedia.org/wiki/Ukraińska_Lista_Katyńska]. Скільки з них поховано у Биківні? На це питання ніхто не може дати відповідь, адже могили перекопані багато разів і знищені, знищені також документи. Слід теж додати, що окрім поляків з «українського катинського списку» в Биківні знаходяться тіла поляків, які в ньому не фігурують. А.І. Амонс стверджує, що тут ховали поляків також з інших акцій. В 1937 році комісар внутрішніх справ НКВС Ніколай Єжов видав наказ про розстріл осіб польської національності, що мешкали в Україні. Дослідник переконаний, що в биковнянському лісі покояться 5 тис. поляків розстріляних в 1937-1938 роках, перед катинською акцією. Також тут є і ті, яких стратили у 1941 році. На думку А.І. Амонса в Биківні лежить щонайменше 7-8 тис. поляків.
Ексгумація 2011 року закінчилася символічним похованням 492 польських жертв, яких дістали зі страшних ям смерті. 28 листопада 2011 року був вмурований ерекційний акт під будову Польського Військового Цвинтаря в Биківні, четвертого серед так званих «катинських цвинтарів». Урочисте відкриття і посвячення цвинтаря відбулося 21 вересня 2012 року (http://pl.wikipedia.org/wiki/Bykownia).
… обʼєктивізовані і зафіксовані письмово історії націй,
є одним з найважливіших елементів культури – елементом,
який є вирішальним для ідентичності нації у вимірах часу
(Йоан Павло ІІ, Пам'ять та ідентичність)
Отже, 5300 квадратних метрів землі у биковнянському лісі є могилою невинно засуджених і жорстоко закатованих переважно за те, що були людьми достойними, чесними, вірними, людьми високої культури, людьми, які любили свою Батьківщину, які служили їй … До сьогодні достеменно невідомо скільки людей знайшли там свій спочинок. Деякі автори вказують на цифру до 150 000… А скільки людей сьогодні в Україні знають про Биківню? Скільки науковців займається дослідженням цієї страшної трагедії, яка забрала життя десятки тисяч людей, може навіть найкращих людей, еліти суспільства? Сьогодні часто співаємо дифірамби на честь тих, хто має дуже сумнівну репутацію, хто на своїх руках має кров невинних жінок, дітей, старців, яких замордовано за те, що були не тої національності, віросповідання, політичних поглядів… А ті десятки тисяч у Биківні лежать забуті, лише дерева, що виросли на їх тілах шепочуть їм, що настануть кращі часи … достойні їх пам’яті та жерти їх невинного життя. зміст
Якщо ви замовкнете – то каміння кричатиме!
Опіка над Биківнею є для нас великою честю, а також завданням. З усіх своїх сил і можливостей ми будемо старатися гідно вшанувати пам'ять тих, чиї тіла там покояться. Ми намагатимемося, щоб про це місце дізнавалася все більша кількість людей. Перші кроки у цьому напрямку вже зроблені. Ми створили два фільми про Биківню у 2005 і2006 роках, які виходили в ефір на каналі «Культура». Наші парафіяни завжди беруть активну участь у Богослужіннях з учасниками Міжнародного Катинського Райду мотоциклістів, а настоятель о. Вєслав Пенскі SAC вже багато років поспіль є головним целебрансом Урочистої Літургії. І розділ «Биківня» на нашому сайті також невипадковий. Сподіваємося, що знайдуться люди, які, саме дякуючи цій статті, довідаються про цю забуту Голгофу і своєю пам’яттю та молитвою вшанують тих, хто тут знайшов свій останній спочинок. зміст
A. Pożywio / Radio Watykańskie / slo
