ДЛЯ ЧОГО В ЦЕРКВАХ ІКОНОСТАС?
Якщо ввійти до церкви візантійського обряду (греко-католицької, православної, іншої церкви візантійської традиції), то нам одразу впадає у вічі іконостас. Спробуймо принаймні коротко відповісти на питання: чому це саме іконостас, яка його функція, для чого він служить.
Історія вшанування ікон розпочалася ще в І тисячолітті християнства. Зображення Господа, Пресвятої Богородиці, мучеників, святих можемо віднайти в римських катакомбах. Але найбільшого поширення культ ікон набув 842 року, після остаточної перемоги над єрессю іконоборства. На знак цього Візантійська імператриця Теодора дозволила урочисто вшановувати ікони. Патріарх Мефодій І, скликаючи до Константинополя Синод, проголосив перемогу над іконоборством. Цей момент в історії Церкви називається тріумфом або торжеством православ’я. Літургійно у візантійському обряді спомин цієї події припадає на першу неділю Великого посту.
Кожен храм як зовнішньо, так і функціонально не є звичайною спорудою, і це також має передати іконопис. Храм, перш за все, є місцем зустрічі Невидимого з видимим. Це – Небо на землі, особливе місце прославлення Творця. Це – зібрання громади вірян воєдино заради прославлення й подяки Господу спільною молитвою.
Храм завжди відігравав важливу роль для людини. Відповідно, кожна сакральна споруда має свій інтер’єр, свої особливості. Якщо ми зайдемо до католиків латинського обряду, то перед нашими очима постане престол, багато статуй святих. На Богослужінні тут можна почути органну музику чи побачити інші музичні інструменти. Якщо ввійдемо до церкви вірменського обряду, то там на Великий піст катапетасмою (завісою) закрито вівтарну частину храму. У християн візантійського, коптського, ефіопського обряду у храмі обов’язково є іконостас, а катапетасмою закрито царські врата (центральні двері іконостасу). Багато елементів з атрибутики єврейської синагоги вплинули на інтер’єр християнських храмів та на формування обрядів у християн. Адже формування християнської Традиції як такої відбувалося на території Святої Землі. Тим більше, що на весь літургійний інтер’єр і церковний рік та одяг великою мірою вплинуло П’ятикнижжя – Тора, за якою нині живуть євреї та її ж ушановують у каноні Святого Письма християни.
Іконостас – це, простими словами, стіна з іконами. Вона не тільки відіграє роль у відокремленні частини храму вірних (тобто тієї, де перебувають вірні) від вівтарної частини, де можуть перебувати лише священики, духовенство. Вірні можуть увійти у вівтар лише з благословення настоятеля, без поважної причини світська людина не може вступати у вівтар. Чому? Найперше, вівтарна частина храму – це Святая Святих. Там перебуває Бог у Пресвятій Євхаристії. Згадаймо з Біблії, що каже Бог Яхве Мойсеєві у палаючому кущі: "Земля, на якій ти стоїш, є земля свята". Християни візантійського обряду можуть перебувати у вівтарній частині храму хіба що з молитвою. Отже, тільки прославлення Бога виправдовує перебування у вівтарі.
Але чому існує іконостас? Фактично, це стіна ікон, яка людям уприсутнує Неосяжного і Незбагненого. Це – видимий знак тайни, в якій Бог об’являється мені. Земля – це ми, а Небо це – Бог, і тут вони є поєднані. В утіленні Бога Небо і земля єднаються.
Згадаймо, що найбільшою єрессю за час існування християнства було заперечення втілення Сина Божого Ісуса Христа. А із таким запереченням навчали, відповідно, що і зображувати Христа не можна – так розпочалося іконоборство. Адже не можна зобразити того, кого буцімто не існує, чи не так? Тому, із запереченням утілення Ісуса Христа – Бога, заперечувався іконопис, а пізніше і взагалі заперечувалося існування Бога. Можна зробити висновок, що відкинення іконовшанування логічно допроваджує до атеїзму. Адже якщо Бог не воплотився, то недалеко й до наступного абсурдного висновку – Його взагалі немає як особи.
Після реформації, яку можна назвати другою хвилею іконоборства, ми бачимо панування атеїзму або агностицизму. Сутністю іконопочитання є те, що Христос – Бог – воплотився. В тому полягає цінність, за словами св.Климентія Олександрійського, що сам Бог – не ангел, не якась людина, а сам Бог – став людиною, щоб людина стала богом, тобто поєдналася з Богом. Друга Особа Пресвятої Трійці, Ісус Христос, є праворуч Отця і, водночас, Він є справжньою людиною, за словами св.Павла, другим Адамом (зроблений із землі, оскільки був зроблений із земного пороху, див. Бут 2, 7).
Щоби здійснилося це чудо воплочення Бога, треба було, щоб людина прийняла Бога. Марія, Пресвята Богородиця, виявляє свою свободу і волю, приймає Бога у своє лоно: "Ось я раба Господня: хай зі мною станеться по твоєму слову!" (Лк 1, 38). Тому також ІІІ Ефеський Собор називає Пресвяту ДівуБогородицею, тією, яка породила Бога, інакше – "драбиною Якова", бо ж Марія є зв’язком між Небом і землею. Крім того, Приснодіву називають "Дверима до Неба". Цими Дверима Бог сходить до людей, приймаючи людське тіло. Ось чому сцену Благовіщення (по суті – момент Воплочення Бога) зображають на царських воротах іконостасу, які є символом дверей Божого Царства.
Якщо Бог воплотився, то Його можна зобразити. Адже йдеться не про ілюзорне втілення, а про реальне, так само як реальним є обожнення людини. Іконостас – вікно, через яке ми тілесно бачимо те, що реально закрито перед нашими очима на престолі у Пресвятій Тайні Євхаристії, в якій є реально присутній Бог під видами хліба (Тіло) і вина (Кров Христа). Іконостас нам трохи відкриває тайну реальності. В іконі Бог не є присутній субстанціально. Але нам відкривається Його образ, ми бачимо в іконі того, Хто входить у наше життя під видами хліба і вина. Він, Євхаристійний Ісус, мене змінює. Він довершує в мені те, що не є досконале. Тому реальність воплочення Бога і наша теофанія (обожнення) є явлені на іконостасі. Він не є стіною між мною та Богом, навпаки. На Євхаристійній Жертві він не закриває від нас Божественну Трапезу, а стає відкритим вікном у Вічність, у Вишній світ.
Причащаючись під видом хліба і вина Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа, ми споглядаємо нашого Спасителя на святих іконах. Фактичне поклоніння Євхаристії виражається у вшануванні ікон: споглядаючи ікону, ми поклоняємось Євхаристії. Ікона є видимою реальністю Євхаристійної тайни. Христос не показується у Святих Дарах – Він дає Себе нам на поживу, а показується – в іконах. Видима сторона реальності Євхаристії – це не якийсь образ, а такий, що його ніяк не можна замінити ані уявленням, ані повністю відмовитися від нього на користь самого по собі споглядання Святих Дарів. Ось чому у візантійській духовності є важлива ікона – образ. В ній я бачу першообраз, за яким можу йти. Візантійський іконостас – це та стіна, яка не розділяє, а єднає мене з Небом, відкриває мені тайну Вічності, перед якою я, стоячи, поклоняюсь і у Тайнах Святих причащаюся Небесного Царства.
