Парафія Пресвятої Діви Маріі Неустанної Допомоги, Бровари

Парафия Божьей Матери Ченстоховской. Мариуполь.

четвер, 25 жовтня 2012 р.

ТЕЗЕ в Римі


Українська Греко-Католицька Церква

М. Чернігів

Запрошуємо взяти участь у міжнародній молодіжній християнській зустрічі ТЕЗЕ в Римі та…

... приєднатись до десятків тисяч молодих людей з Європи та світу у пошуках глибшого розуміння віри
і любові.
... досвідчити гостинність сімей Риму та околиць.
... зустріти людей, які живуть Євангелієм серед сьогоднішніх труднощів.
... вирушити у паломництво до гробниць апостолів та відвідати катакомби.
... молитися, співаючи і перебуваючи в тиші, у великих базиліках міста семи пагорбів про мир у світі та
довіру між людьми.

А також вас чекає цікава подорож містами Європи: Будапешт, Падуя, Флоренція, Відень, Рим, та ін.
Подорож триватиме від 25 грудня 2012 року до 4 січня 2013 року.
Запрошуємо всіх бажаючих молодих людей віком від 18 до 35 років.

Більше інформації та реєстрація учасників за тел. 063 357 12 95 – с. Оксана.

ПОДРУЖНЯ ЛЮБОВ

Одного дня двоє молодих людей у при-сутності священика, який є представником Бога, стають одним цілим. Що ж вони обіця-ють одне одному  в подружній присязі?

«Я, …, обіцяю тобі любов, вірність, подружню повагу і що не покину тебе аж до смерті…».

·         ПОДРУЖНЯ ЛЮБОВ – бажання доб-ра і чинення добра, і тільки добра  для своєї половинки .
·         ВІРНІСТЬ – зобов’язує подружжя вико-нувати шосту заповідь - «Не чинити-меш перелюбу», та дев'яту заповідь- «Не пожадай жінки ближнього твого». Вірність захищає і розвиває подруж-ню любов.
·         ПОДРУЖНЯ ПОВАГА – пошана одне до одного, прийняття своєї і проти-лежної статі, рівність чоловіка і жінки, а також однакова гідність. Прийняття чоловіком покликання до батьківства, а жінки – до материнства.
·         «ЩО НЕ ПОКИНУ ТЕБЕ АЖ ДО СМЕРТІ» - у Церкві немає розлучення. «Що, отже, Бог поєднав, людина хай не розлучає» (Мт 19,6).


На порозі свого публічного життя Ісус, на прохання своєї Матері, чинить перше чудо на весіллі. Церква надає великого значення присутності Ісуса на весіллі в Кані Галилей-ській. Церква вбачає в цьому підтвердження, що подружжя є добром і передвісником того, що відтепер воно буде дієвим знаком присутності Христа (Катехизм Католицької Церкви, §1613).

ЦІЛЬ І ЗАВДАННЯ ПОДРУЖНЬОГО ЖИТТЯ:

1.    Зростання у взаємній любові;
2.    Плідність, тобто, відкритість на кожне нове життя;

Об’єднує подружжя
Руйнує подружжя
1.
Євхаристія щонеділі
Відкинення Євхаристії
2.
Регулярна  Сповідь (наприк-
лад щомісяця )
Занедбання Сповіді, трива-ння у гріхах
3.
Спільна щоденна молитва :
·   Індивідуальна
·   Подружня
·   Сімейна
Брак молитви, перевага теле-
бачення, Інтернет
4.
Читання Святого Письма
Ігнорування Святого Письма
5.
Постійне прощення
Брак прощення
6.
Зло перемагати добром
Злом платити за зло
7.
Мир, згода
Гнів, помста
8.
Жертовність, служіння,
зречення себе
Дух панування, претензії
9.
Вірність
Зрада
10.
Діалог, бажання слухати один одного
Невирішені давні проблеми, уни-кання один од-ного, впертість
11.
Висловлювання вдячності та пошани
Постійне висловлювання незадоволення,
3.    Заангажування у розвиток світу.



У сучасному світі часто можна зустрітися з переконанням, що закохані укладають шлюб у церкві, бо «так треба». Навіть не за-думуючись, що це їм дає.
Укладаючи церковний шлюб, подружжя отримує потрібні благодаті, щоб разом шу-кати щастя.  Адже таїнство – це видимий знак невидимої Божої благодаті. Цю благо-дать пара отримує, починаючи спільне життя з Божим благословенням.
Вінчаючись у храмі, пара запрошує Ісу-са Христа у своє подружнє життя. Ісус – це Той, Хто дає подружжю віру у власні сили, щоб воно процвітало, мало успіх і розвива-лося.  

СВЯТЕ ПИСЬМО ПРО ПОДРУЖЖЯ

Буття 1, 26-28. «Тож сказав Бог: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу. І сотворив Бог людину на свій образ; на Бо-жий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх. І благословив Бог і сказав їм: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі». 

Матея 19,5-6. «Тому покине чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом, так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло».

Римлян 12,9.10.14.17 «Любов нехай буде нелицемірна; ненавидівши зло, приставайте до добра. Любіть один одного братньою лю-бов’ю. Пошаною один одного випереджай-те. Благословляйте тих, що вас гонять; благо-словляйте, а не проклинайте. Нікому злом за зло не віддавайте; дбайте перед усіма людь-ми про добро».

Ефесян 5, 21-23.25.28 «Коріться один одно-му у Христовім острасі. Жінки нехай коря-ться своїм чоловікам як Господові, бо чоловік голова жінки, як і Христос голова Церкви. Чо-ловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полю-бив Церкву й видав себе за неї. Так і чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла; бо хто любить свою жінку, себе самого лю-бить».

Колосян 3,16 «Слово Христове нехай у вас перебуває щедро […]».

1 Петра 3,1 «Так само ви, жінки, коріться своїм чоловікам, щоб, навіть якщо деякі й не вірять Слову були поводженням жінок позис-кані без слова, коли побачать ваше життя у чистоті й повазі».

1 Йоана 3,18 «Дітоньки! Не любімо словом, ані язиком, лише – ділом  і правдою».

Кожна людина прагне щастя за будь-яку ціну. Це не є тимчасова примха, а прагне-ння, яке влив у наші серця сам Бог. Чим же є пошук щастя? Не чим іншим, як пошуком Бога, і тільки той щасливий, хто Його знай-шов.  «Щасливі всі, хто у Нього шукають при-тулку», - запевняє нас Святе Письмо (Псалом 2,12).
Прикладом щасливої людини є Марія, яка найбільш досконало прийняла Бога у

своє життя. Марія є щаслива, бо повірила слову Бога. Божу Мати зустрічаємо на нашій дорозі до щастя, тому запросімо Її до нашого серця і наших родин.

Рецепти
подружнього
щастя        МОЛИТВА ПОДРУЖЖЯ

Боже, безкінечний у величі, який ство-рив нас на свою подобу, допоможи нам помічати подібність до Тебе і шанувати одне одного.
Любове незрозуміла, яка у своєму Синові полюбила нас до кінця, відновлюй у нас любов, у якій ми заприсягалися перед Твоїм вівтарем, щоб вона у нас не згасала і не слабшала, щоб ми, кохаючи одне одного, кожного дня шукали Твою волю.
Боже, вірний у своїх обітницях, Боже вічний і незмінний, зміцнюй наше слово подружньої вірності, щоби слабкість нас не перемогла, щоби небезпеки нас не здолали, але щоб у нашому союзі сяяла вірність на славу Тобі. Амінь.
Додаткова інформація : 0671674067
podruzzhia@gmail.com
















 





Сини і доньки Церкви


Сини і доньки Церкви, які обрали шлях служіння, наслідуючи Господа. Проповідь Папи Бенедикта XVI з нагоди проголошення семи святих


1_0_632009Щасливим є збіг цього урочистого богослужіння з нагоди канонізаціїзі Всесвітнім місійним днем. На це звернув увагу Папа Бенедикт XVI у проповіді, виголошеній під час Служби Божої, яку він очолив у неділю, 21 жовтня 2012 р.,
на площі Святого Петра, і під час якої проголосив святими сім блаженних Католицької Церкви.

Коментуючи євангельський уривок, що був прочитаний під час богослужіння, Святіший Отець зазначив, що «сьогодні Церква ще раз слухала слова Ісуса, сказані під час подорожі до Єрусалиму, де мало сповнитись Його таїнство страстей, смерті і воскресіння». Ці слова, – зауважив Бенедикт XVI, – «виражають зміст Христової місії на землі». «У цю третю неділю жовтня, в яку відзначається Всесвітній Місійний День, Церква особливо уважно прислухається до них та оживляє усвідомлення того, що вона постійно вся є на служінні людині та Євангелію, подібно як Той, Хто віддав Себе всього», – додав він.

Звертаючи увагу на те, що ця канонізація збіглася з відзначенням Всесвітнього Місійного Дня, Папа додав, що й слова Євангелія є провідними для обох подій, оскільки описують «стиль євангелізатора, покликаного свідчити та звіщати євангельське послання, уподібнюючись до Ісуса Христа, наслідуючи Його життя», що є дійсним як для місії серед нехристиян, так і для нової євангелізації. «Син Чоловічий прийшов, щоб служити та віддати своє життя, як викуп за багатьох» (пор. Мк. 10,45), – ці Христові слова, записані євангелистом, становили, – як зазначив Святіший Отець, – життєву програму семи блаженних, яких Церква того дня урочисто зарахувала до лику святих. «З героїчною відвагою вони віддали усе своє життя в повній посвяті Богові й великодушному служінні ближнім, – вів далі Бенедикт XVI. – Вони є синами і доньками Церкви, які обрали шлях служіння, наслідуючи Господа».

Далі Святіший Отець коротко розповів про життєвий шлях кожного з новопроголошених святих, зазначаючи, що їхнє послідовне визнання віри сьогодні сіяє для всієї Церкви. «Дорогі брати й сестри, – сказав Папа на завершення, – ці нові святі, різні за походженням, мовами, національністю та соціальним станом, єднаються з усім Божим людом в спасенному таїнстві Христа Відкупителя. Разом з ними також і ми, єднаючись з Отцями Синоду, що прибули з кожної частини світу, взиваємо до Господа словами псалма, сповідуючи, що “Він є нашою допомогою та щитом”, – і просимо Його: “Нехай над нами простягнеться Твоя любов, Господи, би ми надіємось на Тебе”. Нехай же свідчення нових святих, свідчення їхнього життя, великодушно відданого Христовій любові, зможе промовити до всієї Церкви, а їхнє заступництво зміцнить та підтримає її в місії звіщення Євангелія усьому світові», – побажав Бенедикт XVI.

понеділок, 15 жовтня 2012 р.

Ksiadz Zdzislaw zostal kanonikiem


Witam serdecznie Ojcze!
 
Piszę z dobrymi wiesciami. Ksiadz Zdzislaw zostal mianowany kanonikiem honorowym przy Kapitule Kolegiackiej w Stargardzie Szczecinskim. Uroczysta instalacja odbedzie sie 27 pazdziernika 2012.
Z Chrystusowym pozdrowieniem.
Zosia.


003.JPG




005.JPG



Niech Bog Ojcu blogoslawi!

КАРАТИ ЧИ ВИХОВУВАТИ?


КАРАТИ ЧИ ВИХОВУВАТИ?




Нещодавно на консультації один батько сказав: мені легше взяти ременя, бо тоді мій син робитиме так, як потрібно, так, як я хочу. Але я розумію, що це матиме нетривалий результат: таким чином я не виховую в ньому відповідальності, розумного ставлення до себе, до інших, до своїх обов’язків…







Мабуть, кожен з батьків хоче, щоб його дитина самостійно та свідомо вибирала добро, навіть тоді, коли їх не буде поряд, навіть тоді, коли, здається, ніхто за це не каратиме. Якщо так, то варто пам’ятати кілька речей, про які йтиметься далі.


"Що посієш, те й збереш". Якщо хочемо виховати у дитини відповідальну поведінку, то потрібно пояснювати їй, які будуть наслідки невиконання певних зобов’язань чи вчинків: "Якщо не зробив уроки – тебе позбавлено можливості грати в ігри (чи дивитися телевізор, чи зустрічатися з друзями)". Наслідки мають бути відчутні дитині, тобто потрібно вибирати те, що має для неї значення. Це виховує відповідальність за свої вчинки і вчить, що кожні дії мають свої наслідки.
Крім того, потрібно навчити дитину виправляти наслідки своїх дій. Якщо знищив щось – полагодити, якщо когось образив – зробити так, щоб цій людині стало легше. Якщо ви як батьки якоїсь поведінки не передбачили, не попередили, не пояснили, тоді не потрібно картати за вчинок, що його дитина не вважала поганим. Краще це використати як нагоду для пояснення, чому так чи інакше не слід робити, і вказатиальтернативу небажаними вчинкам: "Не можна грати в м’яча у домі, бо (…), але можна грати в м’яча на подвір’ї".
Батькам та вихователям потрібно вийти з полону своїх емоцій. Зрозуміло, що певні дій наших дітей можуть сильно роздратувати. Однак сумнівно, що під впливом сильного гніву чи роздратування ми є здатні до виховання. Від криків, галасу, стресу, биття в пориві емоцій негативна поведінка дітей лише підсилюється. "Знову те саме, скільки разів це тобі говорили, а ти як дерево, до тебе нічого не доходить, ти постійно лише шкодиш…" Думаю, не потрібно говорити, з якою самооцінкою виросте дитина, яка часто чує щось подібне, що думатиме про себе і як, з огляду на це, поводитиметься в реальному житті. Годі вже казати про те, як дитя після такого "виховання" ставитиметься до нас, наскільки нам довірятиме, шануватиме нашу думку (особливо коли такі "нервові зриви" відбуваються регулярно).
А чи ми, дорослі, можемо ясно думати та ефективно діяти, коли наш шеф виливає на нас свою лють, вважає нас "нерозумними", виносить нам догану тощо? Згадайте ваші емоції та думки в ту мить. Чи не краще працюється, коли на роботі панує атмосфера доброзичливості та спокою, коли твої успіхи помічають, коли чітко виписано правила та наслідки їхнього дотримання чи порушення. І так само дитина, якщо виховується переважно в негативній емоційній атмосфері, є позбавлена дороговказу: як бути доброю, як гарно ставитися до інших, як виконувати свої обов’язки.
Правило виховання, т.зв. "три до одного", звучить так: "Перш ніж робити критичні зауваження, слід знайти мінімум три речі за які можна похвалити дитину". Якщо ми сьогодні не говорили дитині гарних слів – то не маємо права її критикувати. Нерідко добрі вчинки вважаються самі собою зрозумілими й не здобувають похвали, натомість провини караються та супроводжуються нотаціями. Тобто нагодою для виховання стають лише погані вчинки. Тож чому б саме на прикладі гарної поведінки, добрих вчинків, розумного вибору дитини не показати взаємозв’язок вчинків та їхніх наслідків? Окрім того, що такий спосіб виховання є приємний для обох сторін, він ще й формує позитивну самооцінку дитини, відчуття спроможності впливу на свою поведінку ("Я можу, я здатен це зробити"), а не лише пасивне сприйняття навколишнього світу. Також варто пам’ятати про співпереживання, підтримку дитини, яка зробила неправильний вибір: наприклад, не виконавши своїх домашніх обов’язків, була позбавлена можливості зустрітися з друзями: "Я знаю, як тобі прикро, що ти не можеш піти сьогодні до своїх друзів". Це має зовсім інший емоційний вплив та вимір, аніж слова "Не марудь мені, вийди з кімнати, якби робив те, що кажуть тобі батьки, то було б по-іншому".
І на закінчення зазначу: ідеальних батьків не існує. Кожна сім’я має власний стиль виховання, власний арсенал технік, власне ставлення до покарання. Варто лише поставити собі тест-запитання: мій спосіб виховання формує особистість і приноситиме плоди не лише зараз, але і в майбутньому – або ж я лише отримую швидкий результат, що він мене влаштовує сьогодні, зараз, цієї миті і без огляду на почуття дитини та її добро?

НЕЗРЯЧА МАТІР НЕЗРЯЧИХ


НЕЗРЯЧА МАТІР НЕЗРЯЧИХ


Серед історичних постатей виділяється особистість Матері Єлизавети Рози Чацької (на фото), засновниці Згромадження Сестер Францисканок Служебниць Хреста. Вона належить до плеяди людей, просвітлених Богом, таких як Мати Тереза з Калькутти чи брат Альберт Хмельовський.





Роза Чацька народилася 1876 року у Білій Церкві в Україні (сучасна Київщина – прим.ред.). Красу природи цієї землі зберегла у пам’яті. Пізніше писала: "Перші спогади пов’язані з весною… Специфічний запах повітря, чудовий колорит неба і щебет птахів довкола великого дому з великими колонами".
Ця молода дівчина, маючи 22 роки, повністю втрачає зір. Цю втрату Роза приймає як знак особистого життєвого покликання і присвячує своє життя служінню незрячим людям – тим, які не бачать світла, і тим, які не бачать Божих справ. У своїх "Нотатках" вона пише: "Господь Ісус… хоче відкрити нам очі, щоб ми Його бачили справді ЖИВИМ, який живе серед нас і в кожному з нас… Він хоче лише, щоб ми Його вважали другом і так ставилися до Нього. Другом ЖИВИМ, Богом-Людиною".
В Україні Роза розпочала своє життя тільки для Бога. Вона сама так описує цю подію: "В Житомирі я вирішила повністю присвятити себе Богу і від єпископа Дубовського отримала дозвіл носити монаше вбрання ІІІ Ордену св.Франциска, до якого я вступила і де протягом двох років відбувала новіціат під керівництвом отця-директора К." Від моменту обітниць вже немає графині Рози, але до світу незрячих повертається сестра Єлизавета від Розп’яття Господа Ісуса, щоб їм служити.
Форму життя, яку Мати обрала для себе, і Справи, що зародилася, вона визначає словами: "Коли я краще пізнала св.Франциска, зрозуміла, що він є немов протиставленням сучасному стилеві життя, і що лише повернення до ідеалу Євангелія може вилікувати світ від хвороби, що його точить… Повернення до простоти в житті, самозречення як протиставлення пожадливості споживацтва, прийняття страждань з любові до Господа Ісуса – як протиставлення страхові перед хворобою та смертю. Все це спонукало мене віддати себе під опіку св.Франциска". Матір Єлизавета залишила заповіт, щоб її Справа, зроджена з Божого натхнення, була "з Бога і для Бога".
Свою Справу Матір Єлизавета будувала на тісній співпраці сестер з незрячими і мирянами. Мати організувала майстерні, де на верстатах працювали дорослі незрячі; дитячий садок, школу, брайлівську бібліотеку, а також відділ Опіки над незрячими вдома.
На сьогодні найбільшим навчальним і виховним осередком, що охоплює незрячих дітей і молодь Польщі є Ляски – невеличке селище під Варшавою.
Сестри Згромадження працюють також в Італії, Індії, Африці та в Україні. Тут, в Україні є три монастирі: в Харкові, Житомирі та на Тернопільщині в Старому Скалаті.
В Харкові та Житомирі безпосередньо працюємо з дітьми і дорослими незрячими – в школах­ інтернатах для незрячих і слабозорих ведемо гурток "Умілі руки", де на спеціальних верстатах діти в’яжуть, що дає можливість розвивати моторику пальців і служить допомогою в читанні брайля (письмо Брайля – алфавіт опуклих шести крапок, де комбінація окремих крапок творить букви; створений французьким вченим Луї Брайлем). На цих верстатах діти здебільшого в’яжуть м’які іграшки; а молодь – щось із одягу для себе: чи то шарфи, чи то спіднички, чи то шапки, а часом – чудові светри. Діти працюють завжди охоче і з радістю приймають сестер у школі. І в Харкові, і в Житомирі ми також організовуємо принагідні тематичні зустрічі незрячих, відвідуємо незрячих одиноких, і сім’ї незрячих.
У Старому Скалаті сестри працюють у парафії, головним завданням сестер є також катехизація дітей і молоді. Вона має різні форми: від звичайного уроку-катехизи до зустрічі молоді чи організування веселих вечорів. І також сестри відвідують старших і самітних парафіян.
Про ширше пізнання життя Матері Єлизавети та її Справи служіння незрячим тілесно і духовно ми можемо дізнатися з книги М. Жултовського "Мати Єлизавета Роза Чацька та її Справа". Сам автор так пише про постання цієї книги: "Читач, який бере до рук нову книжку, має право запитати, звідки вона взялася і з чиєї ініціативи виникла… У Варшаві 1987року перед судом Митрополичої курії розпочався канонізаційний процес Слуги Божої Матері Єлизавети Рози Чацької. Одним з елементів процесу є документально обґрунтована біографія кандидата. У моєму розпорядженні було багате зібрання розповідей сестер і співробітників-мирян про Матір Чацьку, спогади осіб з її родини та її листування з Антонієм Марильським, що нараховувало 375 сторінок. Незалежно від цього, в архіві Згромадження в Лясках існували папки, присвячені деяким спеціальним питанням. Після ознайомлення з цим величезним матеріалом я взявся за написання. Почав з опрацювання вступів до часів історії Польщі, особливо пов’язаних із діяльністю роду Чацьких…" У вступному слові до українського видання єпископ Станіслав Падевський дуже влучно помітив, що все в житті, а отже і в біографії людини має свою поверхню і свою глибінь. Те, що на поверхні, можна зареєструвати, задокументувати факти і події; тим часом важче дістатися глибин, де відбувається змагання Божої благодаті зі співпрацею людини.
Наслідком цих двох чинників – благодаті та власних зусиль – є святість. Авторові книжки вдалося зазирнути в глибини внутрішнього життя Матері Єлизавети Чацької. Господь Бог дав їй, осліплій, якийсь особливий внутрішній зір, якийсь інтуїтивний пророчий погляд і внутрішнє світло в зовнішній темряві, дар бачити наперед долю Справи Лясок, а насамперед – дар бачити глибинні сфери людської особистості.
Підкреслюючи сказане вище, можна сказати, що ця книга розповідає про життя Матері Єлизавети Чацької, яка вважала, що заснована нею Справа має виховати еліту незрячих, здатних показувати зрячим, але сліпим духовно, "сяйво" – тобто справжній сенс життя, систему вищих цінностей.
Незрячі здійснять це своїм життям, прикладом, культурою та смиренним прийняттям каліцтва.


Текст приготували Сестри Францисканки Служебниці Хреста


Книгу можна придбати за адресою:
Сестри Францисканки Служебниці Хреста
2-й про. Островського, 30
10006, м. Житомир
Тел.: 8 (04120 44-84-74
e-mail: fsk.zytomierz@wp.pl

МЕДАЛЬЙОН СВЯТОГО БЕНЕДИКТА


МЕДАЛЬЙОН СВЯТОГО БЕНЕДИКТА



Св.Бенедикт з Нурсії (480-547), пам’ять якого Католицька Церква відзначає 11 липня, особливо шанував Святий Хрест і страждання розіп’ятого Спасителя. Знаком хреста він здійснив багато чудес і перемагав злих духів, як писав про це папа Григорій Великий.


В ХVІІ ст. у Німеччині був викарбуваний та поширився медальйон із зображенням св.Бенедикта, який тримає у руках хрест і Правило заснованого ним Ордену, а на краях є напис латиною, який можна перекласти як "Нехай його присутність боронить нас в час смерті". Святий Бенедикт завжди був покровителем тих, які вмирають, бо він сам помер славно, молячись перед Найсвятішими Тайнами.





Надписи та їхнє значення на чудотворному медальйоні:


При образі святого:
Crux sancti Patris Benedicti – Хрест святого отця Бенедикта


На обручі медальйона:
Eius in obitu nostro praesentia muniamur – Нехай його присутність нас боронить в часі смерті.
CSPB, Crux sancti Patris Benedict – Хрест святого отця Бенедикта


Букви на хресті:
CSSML, Crux sancta sit mihi lux –Хрест святий нехай мені буде світлом.
NDSMD, Non draco sit mihi dux – Нехай сатана не буде мені провідником.


На обручу медальйона:
VRSNSMV, Vade retro satana non suade mihi vana – Іди геть, сатано, не спокушай мене до злого.
SMQLIVB, Sunt mala quae libas, ipse venena bibas – Злі діла робиш, сам пий свою отруту


До вшанування медальйона дуже спричинився папа Лев IX у XI ст., який в юності був оздоровлений від смертельної недуги через надприродне посередництво св.Бенедикта. У видінні він бачив, як праведний Бенедикт у чернечій одежі сходив з Неба по світляній драбині, несучи в руці сяючий хрест. Він доторкнувся хрестом до спухлого обличчя майбутнього папи й одразу його оздоровив.
Папа Бенедикт XIV урочисто схвалив у 1742 р. і дорадив вірним носити медальйон. Медальйон св.Бенедикта мусить бути благословенний отцем-бенедиктинцем або спеціально уповноваженим священиком. Церква має три урочисті молитви для благословення медальйону.
Цей медальйон – знак діяльної Божої допомоги особі, відкритої на співпрацю з благодаттю. Вже те, що людина вдягає його, вважається мовчазною молитвою до Бога, щоб дарував нам задля заслуг св.Бенедикта ті дари, про які ми просимо, та звільнив від упливу всілякого зла. Дуже важливо пам’ятати, що молитва через заступництво св.Бенедикта немає нічого спільного з уявленням про "магічний медальйон" – це не просто помилкове твердження, а порушення І Божої Заповіді.


Молитва через заступництво св.Бенедикта Нурсійського


О, праведний Бенедикте! Ти – високий взірець усіх чеснот, невинна посудина Божої ласки! Споглянь на мене, покірно прихиляю коліна перед Твоїм образом. Я благаю Твоє серце помолитись за мене перед троном Бога. До Тебе я звертаюсь у всіх небезпеках, які є щодня навколо мене. Оборони мене від моїх ворогів. Дай мені натхнення, аби я наслідував Тебе у всьому. Нехай Твоє благословення буде зі мною завжди, аби я відвертався від злого, що Бог забороняє, і уникав нагоди до гріха. Ласкаво випроси для мене від Господа ті милості й ласки, яких я найбільше потребую у всіх переживаннях, терпіннях і нещастях на землі. Твоє серце завжди було повне любові, співчуття і милосердя до тих, що опинились у будь-яких клопотах чи нещастях. Ти ніколи не відкидав без потіхи і помочі того, хто звертався до Тебе. Тому я прикликаю Твоє могутнє посередництво в твердій надії, що почуєш мої молитви і одержиш для мене особливу ласку й милість, за яку я так сердечно молю (тут скажіть, про що просите), коли це буде на Божу славу і добро для моєї душі. Допоможи мені, о великий святий Бенедикте, прожити і вмерти вірною Божою дитиною, завжди бути покірним Господній волі й осягнути вічне щастя у Небі. Амінь.


За матеріалами часопису "Промінь любові" та офіційного бенедиктинського сайту www.benedyktyni.pl в Польщі

ДЛЯ ЧОГО В ЦЕРКВАХ ІКОНОСТАС?


ДЛЯ ЧОГО В ЦЕРКВАХ ІКОНОСТАС?



Якщо ввійти до церкви візантійського обряду (греко-католицької, православної, іншої церкви візантійської традиції), то нам одразу впадає у вічі іконостас. Спробуймо принаймні коротко відповісти на питання: чому це саме іконостас, яка його функція, для чого він служить.







Історія вшанування ікон розпочалася ще в І тисячолітті християнства. Зображення Господа, Пресвятої Богородиці, мучеників, святих можемо віднайти в римських катакомбах. Але найбільшого поширення культ ікон набув 842 року, після остаточної перемоги над єрессю іконоборства. На знак цього Візантійська імператриця Теодора дозволила урочисто вшановувати ікони. Патріарх Мефодій І, скликаючи до Константинополя Синод, проголосив перемогу над іконоборством. Цей момент в історії Церкви називається тріумфом або торжеством православ’я. Літургійно у візантійському обряді спомин цієї події припадає на першу неділю Великого посту.
Кожен храм як зовнішньо, так і функціонально не є звичайною спорудою, і це також має передати іконопис. Храм, перш за все, є місцем зустрічі Невидимого з видимим. Це – Небо на землі, особливе місце прославлення Творця. Це – зібрання громади вірян воєдино заради прославлення й подяки Господу спільною молитвою.
Храм завжди відігравав важливу роль для людини. Відповідно, кожна сакральна споруда має свій інтер’єр, свої особливості. Якщо ми зайдемо до католиків латинського обряду, то перед нашими очима постане престол, багато статуй святих. На Богослужінні тут можна почути органну музику чи побачити інші музичні інструменти. Якщо ввійдемо до церкви вірменського обряду, то там на Великий піст катапетасмою (завісою) закрито вівтарну частину храму. У християн візантійського, коптського, ефіопського обряду у храмі обов’язково є іконостас, а катапетасмою закрито царські врата (центральні двері іконостасу). Багато елементів з атрибутики єврейської синагоги вплинули на інтер’єр християнських храмів та на формування обрядів у християн. Адже формування християнської Традиції як такої відбувалося на території Святої Землі. Тим більше, що на весь літургійний інтер’єр і церковний рік та одяг великою мірою вплинуло П’ятикнижжя – Тора, за якою нині живуть євреї та її ж ушановують у каноні Святого Письма християни.
Іконостас – це, простими словами, стіна з іконами. Вона не тільки відіграє роль у відокремленні частини храму вірних (тобто тієї, де перебувають вірні) від вівтарної частини, де можуть перебувати лише священики, духовенство. Вірні можуть увійти у вівтар лише з благословення настоятеля, без поважної причини світська людина не може вступати у вівтар. Чому? Найперше, вівтарна частина храму – це Святая Святих. Там перебуває Бог у Пресвятій Євхаристії. Згадаймо з Біблії, що каже Бог Яхве Мойсеєві у палаючому кущі: "Земля, на якій ти стоїш, є земля свята". Християни візантійського обряду можуть перебувати у вівтарній частині храму хіба що з молитвою. Отже, тільки прославлення Бога виправдовує перебування у вівтарі.
Але чому існує іконостас? Фактично, це стіна ікон, яка людям уприсутнує Неосяжного і Незбагненого. Це – видимий знак тайни, в якій Бог об’являється мені. Земля – це ми, а Небо це – Бог, і тут вони є поєднані. В утіленні Бога Небо і земля єднаються.
Згадаймо, що найбільшою єрессю за час існування християнства було заперечення втілення Сина Божого Ісуса Христа. А із таким запереченням навчали, відповідно, що і зображувати Христа не можна – так розпочалося іконоборство. Адже не можна зобразити того, кого буцімто не існує, чи не так? Тому, із запереченням утілення Ісуса Христа – Бога, заперечувався іконопис, а пізніше і взагалі заперечувалося існування Бога. Можна зробити висновок, що відкинення іконовшанування логічно допроваджує до атеїзму. Адже якщо Бог не воплотився, то недалеко й до наступного абсурдного висновку – Його взагалі немає як особи.
Після реформації, яку можна назвати другою хвилею іконоборства, ми бачимо панування атеїзму або агностицизму. Сутністю іконопочитання є те, що Христос – Бог – воплотився. В тому полягає цінність, за словами св.Климентія Олександрійського, що сам Бог – не ангел, не якась людина, а сам Бог – став людиною, щоб людина стала богом, тобто поєдналася з Богом. Друга Особа Пресвятої Трійці, Ісус Христос, є праворуч Отця і, водночас, Він є справжньою людиною, за словами св.Павла, другим Адамом (зроблений із землі, оскільки був зроблений із земного пороху, див. Бут 2, 7).
Щоби здійснилося це чудо воплочення Бога, треба було, щоб людина прийняла Бога. Марія, Пресвята Богородиця, виявляє свою свободу і волю, приймає Бога у своє лоно: "Ось я раба Господня: хай зі мною станеться по твоєму слову!" (Лк 1, 38). Тому також ІІІ Ефеський Собор називає Пресвяту ДівуБогородицею, тією, яка породила Бога, інакше – "драбиною Якова", бо ж Марія є зв’язком між Небом і землею. Крім того, Приснодіву називають "Дверима до Неба". Цими Дверима Бог сходить до людей, приймаючи людське тіло. Ось чому сцену Благовіщення (по суті – момент Воплочення Бога) зображають на царських воротах іконостасу, які є символом дверей Божого Царства.
Якщо Бог воплотився, то Його можна зобразити. Адже йдеться не про ілюзорне втілення, а про реальне, так само як реальним є обожнення людини. Іконостас – вікно, через яке ми тілесно бачимо те, що реально закрито перед нашими очима на престолі у Пресвятій Тайні Євхаристії, в якій є реально присутній Бог під видами хліба (Тіло) і вина (Кров Христа). Іконостас нам трохи відкриває тайну реальності. В іконі Бог не є присутній субстанціально. Але нам відкривається Його образ, ми бачимо в іконі того, Хто входить у наше життя під видами хліба і вина. Він, Євхаристійний Ісус, мене змінює. Він довершує в мені те, що не є досконале. Тому реальність воплочення Бога і наша теофанія (обожнення) є явлені на іконостасі. Він не є стіною між мною та Богом, навпаки. На Євхаристійній Жертві він не закриває від нас Божественну Трапезу, а стає відкритим вікном у Вічність, у Вишній світ.
Причащаючись під видом хліба і вина Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа, ми споглядаємо нашого Спасителя на святих іконах. Фактичне поклоніння Євхаристії виражається у вшануванні ікон: споглядаючи ікону, ми поклоняємось Євхаристії. Ікона є видимою реальністю Євхаристійної тайни. Христос не показується у Святих Дарах – Він дає Себе нам на поживу, а показується – в іконах. Видима сторона реальності Євхаристії – це не якийсь образ, а такий, що його ніяк не можна замінити ані уявленням, ані повністю відмовитися від нього на користь самого по собі споглядання Святих Дарів. Ось чому у візантійській духовності є важлива ікона – образ. В ній я бачу першообраз, за яким можу йти. Візантійський іконостас – це та стіна, яка не розділяє, а єднає мене з Небом, відкриває мені тайну Вічності, перед якою я, стоячи, поклоняюсь і у Тайнах Святих причащаюся Небесного Царства.

СВЯТИЙ МАТЕЙ


СВЯТИЙ МАТЕЙ



Дуже мало ми знаємо про святого, спомин якого у римському обряді припадає на 21 вересня (у візантійському – на 29 листопада), а втім згадуємо його у Церкві надзвичайно часто, адже щоразу, коли під час Літургії слухаємо фрагмент першого з чотирьох Євангелій, лунає ім’я Матея.



Матей був одним з дванадцятьох апостолів, яких Ісус покликав особисто. Про його життя до покликання не відомо нічого, крім факту, що він був митарем. "Професія" митаря (митника) у Палестині часів римського панування поєднувала у собі функції власне митника і збирача податків. Митарі, маючи здати в казну певну суму грошей, збирали у людей більше, а різниця становила їхню "зарплатню". Тож Матей належав до категорії людей, говорячи сучасною мовою, корумпованих вже через сам факт своєї професії. Про ставлення до нього з боку звичайного люду можна й не розводитись – воно було однозначно негативним. Для правовірних євреїв митарі були тим більш ненависні, що працювали на "окупаційний" режим римлян, а стосовно Матея, ймовірно, на непопулярного царя Ірода Антипу, правителя Галілеї. Тому Новий Завіт часто згадує митарів поряд із грішниками як одну категорію зневажених людей.
Професія Матея закладала, що він був освіченою людиною, чим відрізнявся від решти апостолів – простих і, слід вважати, неписьменних рибалок. Покликання Матея описане досить детально трьома євангелістами (див. Мт 9, 9-13, пор. Мк 2, 13-17 і Лк 5, 27-32; у Луки і Марка він фігурує під іменем Леві). Зустріч з Христом настільки вразила Леві-Матея, що той радикально пориває зі своїм попереднім способом життя і стає вірним Христовим учнем. В його випадку фраза Євангелія про те, що той, хто хоче йти за Ісусом, має зректися самого себе і нести свій хрест, набирає повного змісту. Заради Христа йому довелося покинути не лише дім і родину, а також багате і комфортне життя, обрати дорогу поневірянь, переслідувань і страждання. Поза викладеними фактами, Новий Завіт не містить жодних інших деталей з життя святого Апостола. Дещо доповнює пізніша традиція (т.зв. апокрифи), проте їхні відомості мають характер більш легендарний, ніж історичний, і вірити їм можна лише з багатьма застереженнями. Як і інші апостоли, у молодій Церкві Матей був ревним проповідником Євангелія і помер як мученик за Христову віру. Теренами його місіонерської діяльності були, згідно зі суперечливими і непевними відомостями апокрифів, Ефіопія або Персія.
Однак своєю популярністю св.Матей завдячує не так апостольській діяльності, як тому, що від ІІ ст. християнська традиція вважає його автором першого з чотирьох канонічних Євангелій. Точно кажучи, сучасні біблійні дослідження суттєво нюансують питання авторства Євангелія у тому сенсі, що апостол Матей не міг бути його автором у сьогоднішньому розумінні цього слова, тобто, не писав власноручно та не диктував його тексту. Слід радше говорити про Матеєву традицію, тобто, що Євангеліє від Матея постало у християнській спільноті, яка дуже шанувала особу апостола і дбайливо зберігала його спогади про Ісуса. Зрештою, грецькі і латинські заголовки чотирьох Євангелій делікатно вказують на це "опосередковане авторство": "Євангеліє за Матеєм", "Євангеліє за Марком" тощо.
В день спомину св.Матея корисно ближче глянути на саме Євангеліє його імені. Далека від християнської традиції людина може здивуватися, навіщо Церква зберігає чотири Євангелія – чотири різні книги про життя і навчання Ісуса Христа, більша частина матеріалу яких повторюється. Чому б не об’єднати їх у один твір, уникаючи непотрібних повторень і накладок? В ранній історії Церкви такі спроби були (наприклад, т.зв. Діатессарон з ІІ ст.), але вони не прижилися, бо така об’єднавча маніпуляція мала б зворотний ефект: вона, можливо, покращила б дещо літературну сторону Євангелія, але надзвичайно б збіднила його релігійний зміст і богословське послання. Адже кожне з чотирьох Євангелій лише видається калькою інших. Насправді ж кожне з них по-своєму зображає постать Ісуса, акцентує інші сторони його навчання і діянь, але так, що в кінцевому результаті вони не суперечать одне одному, а взаємодоповнюються.
Для тих, хто звик регулярно читати Святе Писання або хоче почати це робити, ось пропозиція: щодня (або з іншою регулярністю) читати по одній главі з Матея, звертаючи особливу увагу на специфіку цього Євангелія, на особливості, яких інші Євангелія або не мають, або не так сильно на них наголошують. Тут наведемо лише три з цих характерних рис.
По-перше, Євангеліє від Матея можна назвати Євангелієм сповнення месіанських заповідей Старого Завіту. Як жодне інше, воно містить численні цитати зі Священних Писань Ізраїлю, причому цитати наводяться з однією метою – показати, що Ісус Христос справді своїм Втіленням, життям і смертю на хресті виповнив те, що свого часу в завуальованій формі заповіли Писання.
По-друге, Матей підкреслює ідею Царства Небесного (цей термін є властивий лише Матеєві, інші євангелісти говорять про Царство Боже). Хоч Небесне Царство є справою майбутнього (воно настане, коли Христос вдруге прийде на землю, щоб судити усі народи, як це виникає з есхатологічної проповіді, розд. 24-25), у зародку воно уже присутнє на землі (притчі про зерно гірчиці чи про закваску, розд. 13). Царство Небесне не є чимось статичним, воно зростає там, де зерна "слова Царства" падають на добрий ґрунт людського серця і приносять плоди (притча про сіяча). Щоб увійти у Царство, треба – і це фундаментальне поняття у Матея – чинитисправедливість: "якщо ваша справедливість не перевищить справедливості книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне" (5,20); "блаженні переслідувані за справедливість, бо їхнє Царство Небесне" (5,10). Про прихід цього Царства Ісус вчить апостолів молитися до Небесного Отця (молитва "Отче наш").
По-третє, Євангеліє від Матея особливо фокусується на усному навчанні Ісуса Христа. Проповіді Ісуса згуртовані у п’ять блоків: Мт 5-7 – Нагірна Проповідь; Мт 10 – місіонерська проповідь (настанови апостолам; образ справжнього учня і заохочення витривати серед переслідувань); Мт 13, 1-52 – притчі про Царство Небесне; Мт 18 – настанови апостолам про те, якою має бути спільнота вірних; Мт 24-25 – есхатологічна промова (про Божий суд наприкінці світу). Центральне місце посідає славнозвісна Нагірна Проповідь, яку слушно називають конституцією Царства Небесного, а її етичне послання є надзвичайно універсальне: воно порушить серце кожної відкритої на любов і правду людини, не лише християнина.
Тож літургійний спомин св.Матея, апостола, про якого знаємо дуже мало, є чудовою нагодою схилитися над Євангелієм, яке носить його ім’я, відкрити його особливість, глибше вчитатися у його нібито знайоме, але завжди нове і актуальне послання.

Тома Аквінський про гріх


Тома Аквінський про гріх


ТРЕБА ПАМ’ЯТАТИ

"…Гріх має подвійний наслідок. Важкий гріх позбавляє нас єдності з Богом, а через те робить нас нездатними до вічного життя, позбавлення якого називається "вічною карою" за гріх. З іншого боку, будь який гріх, навіть легкий, викликає нездорове прив’язання до творіння, яке потребує очищення чи тут, на землі, чи після смерті у стані, який називається Чистилищем. Це очищення звільняє від того, що називається "дочасною карою" за гріх. Ці дві кари не повинні розглядатися як помста, накладена Богом ззовні, бо вони виникають із самої природи гріха. Навернення, яке походить від глибокої любові, може привести до цілковитого очищення грішника, отже йому не доведеться вже терпіти жодної кари.
Прощення гріха і відновлення спілкування з Богом веде за собою відпущення вічної кари за гріх. Але дочасні кари за гріх залишаються. Християнин повинен намагатися, терпляче переносячи страждання і всілякі випробування, і в кінці спокійно прийняти смерть, прийняти дочасні кари за гріх як благодать; він повинен старатися через діла милосердя і любові, а також через молитву і різні покутні практики цілком звільнитися від "старої людини" й "одягнутися у нову людину".

"Катехизм Католицької Церкви" 1472-1473

"Треба пам’ятати, що засуджені на остаточне нещастя не зможуть після смерті мати те, чого жадали як найкращого: розпусники (luxuriosi) не матимуть там можливості для задоволення, а заздрісники не зможуть там нікого ображати й шкодити, і так само з кожним пороком. Але вони знатимуть, що ті, хто жив доброчесно, володітимуть найкращим пожаданим. Тож лихі журяться через скоєні гріхи не тому, що вони гріхами бридяться, бо й тоді радше воліли би при змозі грішити, ніж мати Бога, – а тому, що не можуть посісти, чого домагалися, а можуть посісти, чого цуралися. Отак-то й воля їхня навічно залишиться затятою в злому, і, однак, прикро журитимуться через скоєну провину та втрачену славу; зветься цей біль докором сумління, а в Святому Письмі метафорично йменується хробаком: "хробак їхній не помре" (Іс 66:24).

Св. Тома Аквінський, "Компендіум теології". Розділ 175

"КВ" в електронному форматі
Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання наhttp://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/

Парафія Матері Божої з Люрд в с. Зарудинці

Парафія Матері Божої з Люрд в с. Зарудинці