КАРАТИ ЧИ ВИХОВУВАТИ?

КАРАТИ ЧИ ВИХОВУВАТИ?




Нещодавно на консультації один батько сказав: мені легше взяти ременя, бо тоді мій син робитиме так, як потрібно, так, як я хочу. Але я розумію, що це матиме нетривалий результат: таким чином я не виховую в ньому відповідальності, розумного ставлення до себе, до інших, до своїх обов’язків…







Мабуть, кожен з батьків хоче, щоб його дитина самостійно та свідомо вибирала добро, навіть тоді, коли їх не буде поряд, навіть тоді, коли, здається, ніхто за це не каратиме. Якщо так, то варто пам’ятати кілька речей, про які йтиметься далі.


"Що посієш, те й збереш". Якщо хочемо виховати у дитини відповідальну поведінку, то потрібно пояснювати їй, які будуть наслідки невиконання певних зобов’язань чи вчинків: "Якщо не зробив уроки – тебе позбавлено можливості грати в ігри (чи дивитися телевізор, чи зустрічатися з друзями)". Наслідки мають бути відчутні дитині, тобто потрібно вибирати те, що має для неї значення. Це виховує відповідальність за свої вчинки і вчить, що кожні дії мають свої наслідки.
Крім того, потрібно навчити дитину виправляти наслідки своїх дій. Якщо знищив щось – полагодити, якщо когось образив – зробити так, щоб цій людині стало легше. Якщо ви як батьки якоїсь поведінки не передбачили, не попередили, не пояснили, тоді не потрібно картати за вчинок, що його дитина не вважала поганим. Краще це використати як нагоду для пояснення, чому так чи інакше не слід робити, і вказатиальтернативу небажаними вчинкам: "Не можна грати в м’яча у домі, бо (…), але можна грати в м’яча на подвір’ї".
Батькам та вихователям потрібно вийти з полону своїх емоцій. Зрозуміло, що певні дій наших дітей можуть сильно роздратувати. Однак сумнівно, що під впливом сильного гніву чи роздратування ми є здатні до виховання. Від криків, галасу, стресу, биття в пориві емоцій негативна поведінка дітей лише підсилюється. "Знову те саме, скільки разів це тобі говорили, а ти як дерево, до тебе нічого не доходить, ти постійно лише шкодиш…" Думаю, не потрібно говорити, з якою самооцінкою виросте дитина, яка часто чує щось подібне, що думатиме про себе і як, з огляду на це, поводитиметься в реальному житті. Годі вже казати про те, як дитя після такого "виховання" ставитиметься до нас, наскільки нам довірятиме, шануватиме нашу думку (особливо коли такі "нервові зриви" відбуваються регулярно).
А чи ми, дорослі, можемо ясно думати та ефективно діяти, коли наш шеф виливає на нас свою лють, вважає нас "нерозумними", виносить нам догану тощо? Згадайте ваші емоції та думки в ту мить. Чи не краще працюється, коли на роботі панує атмосфера доброзичливості та спокою, коли твої успіхи помічають, коли чітко виписано правила та наслідки їхнього дотримання чи порушення. І так само дитина, якщо виховується переважно в негативній емоційній атмосфері, є позбавлена дороговказу: як бути доброю, як гарно ставитися до інших, як виконувати свої обов’язки.
Правило виховання, т.зв. "три до одного", звучить так: "Перш ніж робити критичні зауваження, слід знайти мінімум три речі за які можна похвалити дитину". Якщо ми сьогодні не говорили дитині гарних слів – то не маємо права її критикувати. Нерідко добрі вчинки вважаються самі собою зрозумілими й не здобувають похвали, натомість провини караються та супроводжуються нотаціями. Тобто нагодою для виховання стають лише погані вчинки. Тож чому б саме на прикладі гарної поведінки, добрих вчинків, розумного вибору дитини не показати взаємозв’язок вчинків та їхніх наслідків? Окрім того, що такий спосіб виховання є приємний для обох сторін, він ще й формує позитивну самооцінку дитини, відчуття спроможності впливу на свою поведінку ("Я можу, я здатен це зробити"), а не лише пасивне сприйняття навколишнього світу. Також варто пам’ятати про співпереживання, підтримку дитини, яка зробила неправильний вибір: наприклад, не виконавши своїх домашніх обов’язків, була позбавлена можливості зустрітися з друзями: "Я знаю, як тобі прикро, що ти не можеш піти сьогодні до своїх друзів". Це має зовсім інший емоційний вплив та вимір, аніж слова "Не марудь мені, вийди з кімнати, якби робив те, що кажуть тобі батьки, то було б по-іншому".
І на закінчення зазначу: ідеальних батьків не існує. Кожна сім’я має власний стиль виховання, власний арсенал технік, власне ставлення до покарання. Варто лише поставити собі тест-запитання: мій спосіб виховання формує особистість і приноситиме плоди не лише зараз, але і в майбутньому – або ж я лише отримую швидкий результат, що він мене влаштовує сьогодні, зараз, цієї миті і без огляду на почуття дитини та її добро?